Найбільш популярний літератор та громадський діяч сучасного Харкова Сергій Жадан свого часу був співцем Євромайдану, згодом ліг під Єрмака та влаштувався військовим пропагандистом на радіо «Хартія». Менш відомо те, що культовий серед нафронтоти поет в домайданні роки загравав з тематикою анархізму, інтерес до якої в той час виявляли деякі молодіжні кола. Його твір «Депо» 2011 р. змальовує події перших днів 1919 року, коли невдовзі після повалення гетьманату Харків було також звільнено від гайдамаків УНР загонами лівих есерів та анархістів, слідом за якими повернулися більшовики. В тому січні до нашого міста прибув анархо-синдикаліст Арон Барон.
У вірші згадується американський період його біографії: після заслання до Сибіру в 1907 р. Барон втік до США, де в 1912 р. приєднується до революційного синдикату «Індустріальні робітники світу» (IWW), в 1915-му редагував газету Alarm, тобто «Набат», разом зі знаменитою Люсі Парсонс в Чикаго. Повернувшись до Києва в червні 1917-го, був висунутий профспілкою пекарів до Київської Ради робітничих депутатів. Після заснування в листопаді 1918 р. Конфедерації анархістських організацій України «Набат», що готувала ідейні кадри для махновців і мала на меті об’єднання всіх анархістів України, Барон створює її осередки у містах, куди в 1919 р. входять червоні війська, так починаються його арешти чекістами. Одним з лідерів та ідеологів КАУ він залишався до розгрому анархістського середовища в Харкові наприкінці 1920-го, з яким починає майже безперервний шлях таборами та засланнями аж до розстрілу в 1937 р. Автор вірша тлумачить це як те, що революція зрештою знищує тих, хто її робив, однак можна зробити і прямо протилежний висновок – не брати участі у Першій світовій війні було замало, анархісти взагалі не повинні йти в хвості у будь-яких державників (а об’єктивно то було так, навіть при тому, що Установча конференція КАУ в Курську проголосила гасло розпалювання в Україні другої – анархістської – революції). «Так чи інакше наша історія твориться вздовж залізниці. Це прикмета індустріальної революції і річ, яка пов’язана з урбанізмом […] Крім того, Харків завжди був для мене містом літератури та культури. Завдяки своїй тітці я побачив Харків письменників, художників, музикантів, і це не було місто “бариг і ментів”. Література 20-х років великою мірою була написана в Харкові та про Харків», – коментував цей твір сам Жадан в інтерв’ю 2020 р.
Дивимося за темою: Вулиця Анархії в центрі Харкова – правда чи вигадка? Яскрава фотопрогулянка.
І зорі, пролітаючи над ним,
шепотіли: «Арон Барон,
ох, Арон Барон,
неси свою правду,
доки сніг замітає перон».
І Арон Барон, пекар,
досвідчений революціонер,
котрий вів за собою в Чикаго
натовпи анархістів,
приїздить під Різдво,
ніби апостол Павло,
до харківських залізничних
майстерень, в депо.
В кожусі, накритий мішками та шкірами,
на поштових санях,
привозить чорну свою
пропаганду,
розповідає залізничникам про братів,
що полягли в повстаннях.
Арон Барон,
в синій робітничій блузі,
з зеленим димом у бороді,
закликає колійників і машиністів
триматися разом
в роботі
та боротьбі.
Пише в посланнях:
«Залізницю прокладено там,
де Господь провів своїм
жовтим нігтем
по густому ландшафту,
це він відчиняв ворота наших заводів,
він заповнював мужністю наші легені,
наче вугіллям шахту.
Немає нічого, чого б
не можна було перевезти в наших вагонах.
Немає нічого в минулому,
за що нам потрібно триматись.
Все, що нам залишається – віра,
яку ми винесемо із собою,
коли за нами займуться ріки
й падуть небеса.
Наше небо,
яке запалюється і згаса,
наші щоденні клопоти,
наша спайка з вологим золотом сонця,
наші сім’ї та померлі батьки –
народжуючись і вивчаючи в небі зірки,
засинаючи під шепотіння
акацій,
ми будуємо наше життя,
мов небачений дирижабль,
що плистиме над полотном
залізниці,
запалюючи зіниці
наших синів,
що стоять на перонах
різдвяних станцій,
сповнені впевненості
і звитяги».
Ах, Арон Барон,
чорний апостол язичників,
теплі втомлені паротяги
заганяються ними
з вечірніх полів
до пропахлих весною депо,
ніби худоба,
і залізничники збираються,
як пастухи, довкола багать,
і важко мовчать,
розбираючи типографські
шрифти його мови:
«Немає страху у відмові
від тяжкого каміння, яке нам
вкладали в кишені шкільних піджаків,
немає втіхи у прив’язаності
до минулого. Що може об’єднувати
металургів та гірників?
Що може тебе тримати, окрім коріння?
Віру створено
було залізничниками,
тому вона потребує
простору і терпіння».
Арон Барон,
ох, Арон Барон, найглибша тиша
завжди залягає після ранкових розстрілів,
революція, мов саламандра,
народжується з вогню,
революція пожирає немовлят
у різдвяному Вифлеємі,
революція спалює в паровозних топках
своїх найсвятіших апостолів.
І лише зорі
літають над нами в смутку й тривозі.
І лише ріки
оминають нас і рушать загати,
не в змозі
залишити нам
бодай щось,
не в змозі
бодай щось
у нас відібрати.
Дивимося за темою: Спроба підриву Кремля. Як анархісти в Харкові вирішили закінчити Громадянську війну знищенням верхівки червоних та білих.
Дивимося за темою: З харківського робітничого підпільника у доктори наук та соратники Фромма. Життєвий шлях анархіста-набатівця Марка Мрачного.
Поезія Василя Еллана-Блакитного «Повстання», ще часів Громадянської війни, присвячується Андрію Заливчому. Уродженець Полтавщини, Андрій закінчив харківську гімназію та поступив на юридичний факультет нинішнього ХНУ. Був лідером студентського руху Харкова, в 1915 р. переклав українською мовою та пізніше видав роботи Льва Толстого «Невже так треба?» та Петра Кропоткіна «До молоді». Того ж року став одним із організаторів виступу проти відправлення на фронт неблагонадійних студентів, за це зісланий до Казахстану. Повернувся після Лютневої революції. На Харківщині бере участь у створенні організацій Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), працює в Раді селянських депутатів та в її газеті «Трудъ и Воля». Вважав, що «основою соціалізації землі є община, яка і повинна керувати земельними справами знизу, Установчі Збори чи Український сейм приведуть до централізації в цій справі». Від УПСР Заливчого висувають делегатом на Всеросійські та Українські Установчі збори, він стає членом Центральної Ради і ЦК підконтрольної їй Селянської спілки. Його брошура «Хто воює, а хто грабує?» в 1917 р. висловлювала помірковану позицію: «І от ми бачимо, що в робочих людей усього світу скрізь одне бажання: припинити війну, а в панів-багатіїв усих держав теж однакове бажання: продовжувати війну до нової перемоги. Бо ж робочим людям треба визволитися з-під панської кормиги, а панам хочеться поробити рабами не тільки своїх робочих людей, а й чужих. Але поки ще в других державах не сталося революції, як от у нас, то нам потрібно боронитися як од нашого панства, яке б хотіло знову завести в Росії та на Вкраїні старі порядки, так і од німецьких та австрійських багатіїв і їхніх царів. Тому ми кажемо: хай робітники виробляють зброю, солдати сидять в шанцях, селяни постачають продукти. Але ж хай правительство прислухається до голосу народа і робить так, як він того хоче. А нарід хоче щоб правительство зараз же вжило всіх заходів до замирення і хай воно рішуче заявить не тільки Німеччині та Австрії, але й Англії та Франції, що воно хоче миритися тільки в нічию, тобто так, щоб ніхто ні в кого не брав ні землі (анексія), ні воєнних грошей (контрибуції)». Чимало тез там актуальні й досі.
На Полтавському губернському з’їзді Рад у січні 1918 р. Заливчого обрано головою Полтавського губвиконкому і водночас – президентом Полтавської Самостійної Радянської Соціалістичної Федеративної Республіки, проголошеної на цьому з’їзді. Пробув на цих посадах він менше доби, разом з іншими членами новообраного губвиконкому його заарештував «червоний Бонапарт» Михайло Муравйов. Після встановлення влади гетьмана Заливчий переходить на підпільне становище, перебирається до Києва. Там його наречена, однопартійка Лідія Вовчик (1900-1979) налагоджує за його вказівкою зв’язок з Василем Елланом-Блакитним, представником лівого крила УПСР (боротьбистів), що на той час перебував у Лук’янівській в’язниці за статті й відозви, які викривали «контреволюційну і зрадницьку» роль Центральної Ради. За кілька років, після смерті Андрія, Лідія Вовчик стане дружиною Еллана-Блакитного.
Заливчий входить до складу Українського повстанського комітету, який керував підготовкою повалення Скоропадського. Як член ЦК УПСР (боротьбистів) інспектував повстанські загони на Житомирщині, Харківщині, Полтавщині. Підтримував орієнтацію лівого крила УПСР на союз із більшовиками, захоплювався Леніним, очолив антигетьманське повстання в Чернігові. За спогадами 1920-х років, Заливчий кинув гасло «попередити повстання Петлюри радянським повстанням». Під час бою 13 грудня 1918 р. у броньовика закінчилося пальне і він зупинився. Коли Андрій вискочив із машини, його поранили кулею, після чого гетьманці закололи його багнетами. Йому назавжди залишилося 26, могила на Петропавлівському кладовищі у Чернігові. Еллан-Блакитний тоді керував повстанням у Полтаві, згодом разом з однопартійцями вступив до лав більшовиків, з травня 1920-го працював завідувачем відділу по роботі на селі ЦК КП(б)У. Входив до складу ВУЦВК та ЦВК СРСР, кинув усі свої сили й енергію на культурний розвиток Української СРР. До смерті від хвороби серця наприкінці 1925 р. на 32-му році життя він був організатором літературної спілки «Гарт», незмінним редактором харківської урядової газети «Вісти ВУЦВК» тощо. Після смерті Еллана-Блакитного його твори було заборонено, поховання в районі Харківського іподрому – знищено. Символічний обеліск знаходиться у Молодіжному парку Харкова.
I
Де оспіваний задуманим поетом
Сивий морок звис над сонним містом,
– Кинуто Революційним Комітетом,
Наче іскру в порох терориста.
Наказ дано (коротко й суворо):
Вдарити й розбити ворогів.
Спало тихе місто і не знало – скоро
Звідкись грізний гримне стріл.
Над безлюдністю провулочків порожніх
Білий ранок опалево плакав.
Раптом – п-ббах! –
і другий, третій стріл тривожний,
Кулемет нервово за-та-та-кав…
Легко так дісталась перша перемога;
Ворога змішав безумно смілий напад.
Панцирник здобуто… Ах, не йде підмога…
І серця тривога стисла в чорних лапах.
Затремтів напружено мотор.
Мов приріс наган до пальців,
Ох, уже стискає міцно коло ворог,
Кулі чітко лучать в панцир.
…А надвечір – все укрив туман.
Сніг лягав (м’яко-м’яко танув…)
На заціплений в руках наган,
На червоночорну рану.
II
Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки…
Наче хвиля, защемить печаль,
Жалобні Шопена звуки
Розіллє, ридаючи, рояль.
Душ блакить пекучо повна вщерть;
Розгорілась, ятриться любов’ю:
За життя розплата тільки кров’ю,
Тільки смертю переможеш смерть.
III
Гарячкове стукав, поспішав телеграф,
Знову кинув іскру Комітет:
– Кров горить на наших прапорах,
Наша кров.
Вперед!
«100 лет назад всякие центральные рады и гетманы держались на немецких штыках, издавая ничего не значащие “универсалы”, переименовывая улицы и играясь в принудительную украинизацию. Ну и воруя, конечно, а иначе зачем всё это? – писав пару місяців тому український антивоєнний емігрант в ЄС Андрій Шокотько. – Гетман уже есть, хоть и карликовый. И уже занимается тем же. И общая атмосфера в стране идентичная. Ведь на прОклятых территориях всё идет по кругу».
Чи знайдуться сили, здатні розірвати це коло і при тому не повторити помилок минулого – можливо, покаже 2025 р.
Наостанок відмітимо, що вас також можуть зацікавити захоплюючі свідчення 1918 р. щодо лівоесерівсько-анархістських соціальних перетворень у першій столиці.
А любителів сучасної ухилянтської творчості також має не залишити байдужими опублікований нами минулого місяця «Гімн втікачів».
