Перехресні стежки. Думки до Дня Харкова з екоактивістського табору в Карпатах

Перехресні стежки. Думки до Дня Харкова з екоактивістського табору в Карпатах
Садна вирубаних склонів яскраво рясніють навіть при мінімумі освітлення

«Я писал статьи и листовки. У меня нет иллюзий относительно радикальной природы подобной деятельности. Она сохраняет определенные типы отчуждающих социальных отношений, и я это полностью осознаю, но пишу в надежде вдохновления чем-то помимо письма. Я надеюсь, что нечто уникальное в написанном мной затронет другую уникальную индивидуальность, что позволит нам разрушить стену написанных слов и даст возможности познакомиться и действовать вместе. Подобное обычно не происходит — социальные отношения печатных слов, как правило, остаются неизменными».
Рауль Ванейгем

Коли довго вдивляєшся у просвіт між деревами в парку, починає здаватися, що ти спиш. Точніше, що все побачене досі — насправді сон, а ти лише зараз починаєш це усвідомлювати. В такі миті скидається, що варто лише трохи затримати увагу на сонячних відблисках — і піднесешся догори, полетиш з легкістю сновидіння… Межа між реальністю та сном стає примарною.

Відчуття, ніби все навколо сниться, часом виникає і на карпатських схилах. Виникає то майже непомітно, то інколи з головою захоплюючи в свій ірреальний вир, повний фантастичних барв і дивовижних картин. Тоді й постає все з легким відтінком сну наяву. Час в цьому сні тече не за тими законами, за якими пливе життя мегаполісу. Важко згадати, що відбувалося вчора, а що — в перший день подорожі. Нитка часу втрачається, і лише нотатки прив’язують події до дат. Будильник забутий, замість нього — внутрішній ритм організму, прив’язаний до сонячних циклів. Ти прокидаєшся з першим променем, а коли починає темніти, просто зупиняєшся і влаштовуєшся на нічліг. Зовсім неважливим стає питання, скільки ти вже в дорозі і скільки ще часу лишилося перед поверненням до задушливих обіймів урбан-світу.

Та все ж, і у в’язницях є різні режими тримання. І Харків, і Львів вдають з себе «прогресивні» та «інтелектуальні» за українськими мірками регіональні центри. І тут, і там це оплачується за рахунок периферії, що висмоктується по мінімальній ціні. Хоча податися батракувати до європейського пана на бусику від проспекту Гагаріна дещо складніше, ніж з вулиці Стрийської — якщо в Харкові таке відбувається, то частіше вже з кінцями. Тим часом, пошматована металевими парканами земля диких просторів чи колишніх підприємств і тут, і там таки стає офісними та житловими коробками, наче паростки бамбуку, що потроху врізаються в тіло страчуваного. Чи є більший пам’ятник регулюванню та руйнуванню підкорених територій і життів, ніж місто при капіталізмі, хай навіть плоди експлуатації переважно осідають десь за тінню сонця — слідом за деревиною з гірських лісів?

Обговорити можливі гармонійні альтернативи цьому порядку речей, коли деякі в людському суспільстві їдять інших, а усі разом — витискають соки з природи, два десятки подруг та друзів планети зібралися на еко-анархо-таборі, влаштованому львівською «Екоплатформою» в одному з національних природних парків. Повернути собі хоч кілька днів з 19 по 22 серпня як каталізатор колективних та особистих сумнівів, як відправну точку для налагодження і посилення наших зв’язків та солідарності. Для всіх тих рук, що підтримують нас, для всіх тих очей, що слідкують за нами!

За кілька днів більшість присутніх вже повернуться до звичної рутинної праці на когось чи на себе. Та то все буде потім. А поки — радість від зустрічі, призвичаєння до нової обстановки, облаштування наметів і таке інше, що потрібно для побудови нетривалої волі від усього гнітючого та подавляючого: від інтернету до спиртного.

Свіжий ранок нового дня

Аж ось, основний предмет розмов публіки — веганські харчі, шмоття, концерти. Для лекцій, презентацій чи семінарів з непобутової тематики не знайшлося сукупно й кількох годин, при тому, що спеціально для визначення часу під них двічі скликалися збори. «По ідеї, такі заходи проводяться для обміну досвідом та думками з теорії, ідеології, стратегії активізму та акціонізму. Аж до створення нових осередків руху та координації спільних дій. Тут нікому це не потрібно. Так само можна було вибратися із хлопцями з району побухати на озері. Клуб вихідного дня», — стомлено цідить крізь зуби один товариш, повертаючись з нами після чергового походу у гори. Такий от парадокс: далекі від анархізму люди можуть чудово самоорганізуватися коли мають спільну мету та інтереси, тоді як на головній вже 5 років поспіль українській події чорно-зеленого спрямування ця спільність як раз відсутня.

Все-таки знайшлися з півдесятка бажаючих подискутувати щодо соціальної екології в усій її повноті, що кілька разів на день ламали списи між собою до пересушення в горлянках. І подеколи під час багатогодинних розмов починала йти кругом голова — чи то від їдкого соснового диму, чи то від кількості озвучуваних фактів та умовиводів, чи то від грандіозності наших мрій та прагнень…

Бажання зніматися виявили не всі, але разом з тим
Трошки видно й зайняття з ножового бою

«Пролетаріат має стати стіною, що зупинить експансію індустріального імперіалізму, — писав на початку минулого століття Еміліо Лопес Аранго, ідеолог Аргентинської регіональної робітничої федерації, одного з найбільших анархістських рухів в світовій історії. — Тільки так, створюючи етичні цінності, здатні розвинути в пролетаріаті розуміння соціальних проблем незалежно від буржуазної цивілізації, можна прийти до створення непорушних основ антикапіталістичної та антимарксистської революції, яка зруйнує режим великої індустрії та фінансових, промислових і торгівельних трестів».

Звідки ж візьметься ця стіна, коли вона, інколи відроджуючись у якому-небудь окремому кварталі, розвалюється так само швидко й несподівано, як і з’явилася? Живий зв’язок знову переривається, потік комунікації розпадається та вичерпується. Залишається меншість із меншості, пасіонарна жменька, в якої ще є сила та бажання продовжувати. Може, все зміниться чи почне змінюватися після розпродажу сільськогосподарської землі, коли потік обезземелених паломників глобалізації постукає за роботою до дверей ключових українських міст? Тільки час дасть змогу це зрозуміти.

…Так, нам завжди треба дивитися на годинник. Час сиплеться крізь пальці куди краще піску. Пісок ми відчуваємо на дотик. Час же спливає нечутно, як майстерний крадій. Ми можемо бачити та оцінювати лише наслідки його плину. І поки усі будуть зайняті в кращому випадку цим, наша повсякденність дедалі ставатиме руїнами, а все нові дикі й відносно дикі території — посірілими трупами.

Харків’янин з ноутом та львів’янка з блокнотом

One Reply to “Перехресні стежки. Думки до Дня Харкова з екоактивістського табору в Карпатах”

Comments are closed.